Промова архиєпископа Елії до річниці війни в Україні: «Мовчання – це не наш вибір

Архієпископ Гельсінський і всієї Фінляндії Елія виголосив промову за Україну на Молебні за мир, яка вперше опублікована на сайті  Православної Церкви Фінляндії. Промова також опублікована на парафіяльному сайті і може бути прослухана і переглянута на YouTube-каналі нашої православної парафії в Гельсінкі із запису молебню (з 34 хвилини):

Промова Предстоятеля Православної Церкви Фінляндії, Архієпископа Елії, на молебні за мир у річницю війни в Україні в Успенському соборі 23 лютого 2025 року

Вельмишановна Посол України Ольга Діброва,

Возлюблені у Христі отці, сестри і брати,

Ми зібралися сьогодні, щоб згадати той лютневий ранок, який три роки тому розірвав звичний порядок нашого світу і виявив його крихкість, якої ми не хотіли бачити. Ми прийшли разом молитися за мир, але також визнати ту істину, що Україна продовжує свою боротьбу, і кожен з нас несе відповідальність за те, щоб ця боротьба не стала марною в імлі історії.

Ці три роки – три зими, три весни – були для нас суворим учителем. Вони стали випробуванням витривалості – випробуванням віри, людяності та любові в час, коли світ переповнений ненавистю, немов рана гноєм. Вони змусили нас зустрітися з найглибшою сутністю страху: його коріння лежить не в абстрактних поняттях, а в конкретній реальності, яка не дає себе заперечити. У цьому випробуванні ми постали перед одвічним питанням, яке мучило кожне покоління: чому злу дозволено процвітати, коли добро здається таким крихким?

Ми змушені були визнати, як у руках небагатьох лежить влада, здатна перетворити наші домівки, міста і цілі народи на палаюче пекло. Ми почули плач матерів, які більше ніколи не побачать своїх дітей – голос, що лунає крізь історію в серці кожної війни. На землі України це вже не загроза, а пекуча реальність, яка змушує нас дивитися прямо в найглибшу темряву нашого часу. Цей погляд у темряву не є добровільним – це наш моральний обов’язок у час, коли мовчання означало б співучасть.

Димні руїни Східної України, розтрощені вулиці Маріуполя, Бучі та Ізюму свідчать нам про ту нелюдську жорстокість, про яку великі мислителі давнини нас попереджали: як внутрішній світ людини та її моральний вибір можуть перетворити рай на пекло, як глибоко в нас живе здатність і будувати, і руйнувати. Хвиля страху, що накриває нас, піднімається з цього суворого знання – розуміння того, що тіні зброї можуть впасти будь-якої миті

на дитячі майданчики, що полум’я війни може поширитися, як вітер, з країни в країну.

І саме діти несуть найважчий тягар цієї війни. Цю рану людяності особливо болісно поглиблює системне, насильницьке переміщення тисяч дітей з їхніх домівок до Росії. Кожна з цих дітей є святим образом Божим, безмежною цінністю сама по собі. Їхнє відокремлення від родин порушує як божественний, так і людський порядок – це злочин, який волає до небес.

Мовчання для нас не є вибором. Наша Церква не може мовчати, коли дітей, створених за образом Божим, використовують як знаряддя війни. Наше мовчання було б як друга смерть для жертв, чия пам’ять вимагає від нас говорити правду.

Ми також знаємо, що справедливість не виникає сама по собі – її треба захищати. Вона проростає в серцях тих, хто не схиляється перед страхом, хто тримається правди, навіть якщо вона пече, як вогонь. Наш обов’язок – і молитися, і діяти, бо ця війна – це не просто захоплення територій, це напад на ту святу гідність людини, яку Бог вклав у кожного з нас.

Слово Христове про мир, що перевищує мир, який дає світ (Ін. 14:27), зрештою просяє і в темряві воєнного часу. Це не просто замовкання зброї чи підписання угод – це щось глибше, справжніше, триваліше. Це мир, що випливає з довіри до Бога, який є нашим прихистком навіть тоді, коли світ палає навколо нас. Цей мир – як протисвітло в темряві війни, що свідчить про те, що святе не зникло зі світу, хоч і здається зламаним.

У напрузі між миром і насильством ми зустрічаємо найглибшу сутність християнської надії. Але мусимо чесно визнати: наш зовнішній світ не перетвориться на царство миру самим лише прагненням. Світ зі своїми ранами та зруйнованими містами залишається свідченням того, як далеко ми ще від Царства Божого. Це остаточне перетворення світу війни на царство миру очікує того есхатологічного дня, коли все буде створено наново, коли час і вічність зустрінуться в Божій обітниці.

Сьогодні ми молимося за Україну. Просимо в Господа захисту для тих, хто захищає свою землю, розради для тих, хто втратив найдорожчих, сили для тих, хто був змушений покинути свої домівки. Молимо про повернення викрадених дітей, про зцілення ран – як фізичних, так і душевних. Благаємо

про перемогу правди над брехнею. Кожна з цих молитов – як крапля в океані, але саме з цих крапель формується той потік, який зрештою оновить землю.

Стоячи сьогодні перед лицем цієї трирічної війни, ми визнаємо як вагомі причини страху, так і глибоку силу Христового миру. Чим більше ми зростаємо в довірі, тим більше відчуваємо той мир, що перевищує всяке розуміння. Нехай цей день буде для нас нагадуванням про те, що навіть серед найбільшого страху ми можемо знайти внутрішній мир, який росте, як гірчичне зерно в наших серцях, доки не почне змінювати світ навколо нас.

Це наша надія і наш шлях – це також спадщина України для прийдешніх поколінь. Нехай Господь береже Україну та її народ у Своїй святій опіці.