Проповідь кандидата на посаду настоятеля Петрі Корхонена під час Божественної літургії 11 жовтня — «Божа благодать належить усім»

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча. Сіяч сіє насіння: одне падає край дороги, інше — на кам’янистий ґрунт, ще інше — серед терня, а частина — на добру, пухку й родючу землю. Цього разу Ісус Сам пояснює учням значення притчі, коли вони запитують Його про це.

Сіяч у цій притчі — Сам Христос. Христос сіє насіння всюди. За словами святителя Іоанна Золотоустого, це свідчить про те, що Христос не робить відмінностей між людьми. Божа благодать належить усім.

Святитель Іоанн продовжує: питання полягає в тому, як ми приймаємо цю благодать, на який ґрунт вона потрапляє в нас і які має умови для зростання та принесення плодів.

Однак ніхто з нас не є лише узбіччям дороги, кам’янистою чи зарослою терням землею, як і не є лише добре зораним родючим полем. Радше всі ці види ґрунту присутні в нас, у наших серцях, у різні моменти та за різних обставин нашого життя.

Іноді ми подібні до кам’янистого ґрунту, на який падає насіння, але не може пустити коріння. Спочатку ми захоплюємося, нас охоплює духовне горіння, але нам бракує терпіння. Коли ж починаються труднощі й початковий запал згасає, насіння засихає, бо його коріння не встигло проникнути достатньо глибоко.

Або ж ми опиняємося серед терня, коли, наприклад, фінансові чи інші турботи й страхи пригнічують нас, позбавляючи довіри до життя та віри в Боже провидіння.

Іноді ми стаємо схожими на тверде, витоптане узбіччя дороги. Наше серце через життєві удари закривається, черствіє і стає байдужим.

А часом ґрунт нашого серця буває відкритим і пухким, так що насіння пускає коріння, зростає і приносить плоди.

Отже, якщо насіння вже посіяне й перебуває в нас, духовне життя закликає нас до праці.

Ми повинні взятися за кермо, адже на морі життя нас гойдають хвилі, а керувати вітрами ми не можемо.

Рано чи пізно початкова радість змінюється хвилинами смутку, настає період духовної посухи, і раптом здається, що Бог далекий і відсутній.

Довіра до життя проходить випробування або зовсім зникає. Або ж ми здаємося, бо більше не маємо сил і тому, що навколо стільки інших справ.

Світ навколо здається нам поганим, і ми вже не можемо вірити в людину, не можемо повірити, що за подіями стоїть якийсь сенс, не кажучи вже про Боже провидіння та Його керівництво.

Можливо, ми шукаємо захопливих духовних переживань або глибокого й тривалого спокою, який, однак, щоразу вислизає з наших рук.

Повсякденність притуплює наші почуття й, здається, нічого не пропонує.

Світ обіцяє нам швидке задоволення, щоб позбавити нудьги, а розваги притуплюють нашу свідомість і затягують у нескінченне коло втечі від самих себе.

Наші бажання загрожують поневолити нас, а постійні спроби вдосконалити себе та безперервна гонитва за новими цілями виснажують наші сили й доводять до повного знесилення.

Отці Східної Церкви, зокрема святитель Іоанн Золотоустий, наголошують на значенні свободи волі людини.

Згідно з їхнім ученням, гріхопадіння людини не залишає на ній такої плями первородного гріха, перед якою вона була б безсилою. Навпаки, завдяки свободі волі людина відіграє активну роль у своєму ставленні до гріха.

Таким чином, різні види ґрунту в притчі зображують не лише різноманітні обставини гріхопалого світу, а й те, що за допомогою нашої вільної волі та Божої благодаті ми можемо змінювати ці обставини, перетворюючи безплідне на родюче.

Саме на цьому ґрунтується світле, позитивне й спрямоване на розвиток розуміння людини в Православній Церкві.

Людина покликана до преображення й до того, щоб преображати світ, до освячення себе та освячення всього навколо.

Духовний подвиг — це постійна турбота й оберігання власного серця.

Коли сіяч сіє насіння і воно проростає, до збору врожаю минає багато часу. Духовне життя можна порівняти з наполегливою та довготривалою працею землероба.

Здається, ніщо в наш час не заохочує до терпіння. Проте саме терпіння має вирішальне значення в духовному житті.

Якщо постійно дивитися на паросток, неможливо помітити, як він росте, і неможливо прискорити його зростання.

За ґрунтом потрібно активно доглядати і під час відлиги, і під зливою, і в сонячний день. Обставини змінюються й далеко не завжди запитують нашого дозволу.

Церква пропонує нам засоби, за допомогою яких ми можемо підтримувати ґрунт нашого серця в належному стані.

Участь у таїнственному житті Церкви та богослужіннях, періоди посту, розмови з духовним отцем і служіння ближньому — усе це допомагає нам у нашій праці.

А понад усе нам потрібні час, смирення й терпіння, адже поле, яке ми обробляємо, простягається на все наше життя.

На завершення святитель Іоанн наголошує, що Бог не вимагає від усіх нас однакового врожаю, а лише такого, який відповідає нашим силам і можливостям.

Життєві обставини та оточення кожної людини різні. Є різниця між духовним подвигом у монастирі та у світі, між життям у сім’ї та на самоті, між різними видами праці.

Тому не варто марно озиратися навколо й порівнювати власне духовне життя з життям інших людей. Натомість потрібно уважно дивитися у власне серце й подвизатися тими силами та можливостями, які має кожен із нас.

І, як нагадує святитель Іоанн у своєму Пасхальному слові, зрештою всі покликані до радості нашого Господа — і перші, і останні, і ті, хто постив від першого дня, і ті, хто не постив, адже милість Господня велика.

Сьогодні наша Церква також вшановує пам’ять святих отців Сьомого Вселенського Собору, що відбувся в Нікеї.

Собор, скликаний 787 року, був спрямований проти іконоборства — єресі, яка заперечувала шанування святих ікон.

У Візантійській імперії суперечка щодо шанування ікон розпочалася за правління імператора Лева III у 726 році, коли він заборонив використання та написання ікон.

Витоки іконоборчих суперечок, імовірно, були у східних областях імперії. Іконоборство знаходило підтримку серед тих, хто вважав, що старозавітна заборона зображень і надалі залишається чинною.

Однак Вселенський Собор 787 року засудив іконоборство як єресь.

Головним обґрунтуванням цього рішення стало Воплочення Христа — те, що Син Божий став людиною.

Учення святого Іоанна Дамаскина про те, що Христос народився як людина і тому може бути зображений, стало богословським обґрунтуванням написання ікон.

Проте друга хвиля іконоборства розпочалася за правління імператора Лева V і остаточно завершилася лише 843 року.

Остаточну перемогу над іконоборством наша Церква святкує в першу неділю Великого посту — Неділю Торжества Православ’я.

Амінь.